Современная всемирная литература

Наш сусід Іван Матюченко помирав з голоду останнім у родині. Він десь у череві своєї хатини в передсмертній агонії жахливо кри­чав, вив, як вовк у лісі, проклинав увесь світ, прохав якоїсь крихти. Але ми самі були голодні й боялися навіть підходити до його домів–ки. Ніхто з цілої Іванівки не озвався на той несамовитий клич. У селі після тридцять третього року залишилося мало людей. Одні по­мандрували на той світ до предків, інші повтікали в міста, ще інші подалися світ–за–очі. Багатьох вислано до Сибіру.

Але, люди добрі! Чи цікаво тепер, через багато років, слухати про голодомор? А надто нашим юним емансипованим рок–ама­то­рам, та ще й у напівнезалежній Україні?

Заспіваємо ж про корову.

Розпочнімо цю думу про літа трохи щасливіші, так, років на два до того, як наші маріонеткові українські комуністи за наказом з Мос­кви тільки заходилися вимітати з сільських осель усе, що можна було з'їсти.

Мій батько до революції закінчив сільську церковно–приходську школу і був, без перебільшення, розумним. Завчасно, до колективі­стських погромів, позбувся двох НЕПівських десятин землі, продав циганам коня, залишив при собі тільки город та нас троє малих, та нашу маму Оляну, а ще корову і пішов на станцію Верхівцеве пра­цювати поїздним кондуктором. Як я пізніше дізнався, в індусів, вихідців з ареалу теперішньої України, – твердять новітні історики – корова й нині є найсвятіша тварина. І для нас вона була святою. Коли тата викликали до сільради і уповноважений з району змушу­вав писати заяву про добровільний вступ до колгоспу, він сказав: "Від НЕПу я отримав корову, при цараті батракував у економії Славизонова, гнув спину на пана і був гол, як сокол. Знаю, що то за рай і не хочу, щоб мої діти також батракували". За ці слова опер хряснув його наганом по голові, пригрозив забрати в нас корову на благо всього світового пролетаріату і відпустив. Спасибі вам, тату, що порятува­ли нас від колгоспного "раю"!

Ми любили нашу годувальницю. Вона давала щоденно півтори цеберки смачного молока. Вона ще й цілувала нас малих, а за це ми її обожнювали й щоранку виводили пасти на толоку, в балки та ярки. Ото ж і я її пас. А ввечері, збиваючи на сільській вулиці босими нога­ми куряву, ми вдвох з Рябою щасливі й веселі поспішали до нашої мами, щоб вона звільнила Коровине вим'я від важкої ноші. Для матусі доїння було справжнім чародійством. її найбільшим благом. Чесно тру­дитися, аби мати своє. Не обчеське, а своє. Не "наше", а власне. Щоби користатися ним, коли забажає і як душа звелить, без дозволу пана чи начальника. Мама так, як і тато, ненавиділи всяку панщину й неволю.

Я підстрибував, як жеребчик, на лозині верхи, а Ряба, забачивши маму, що вже чекала біля двору, прискорювала ходу, ласкаво мукала, мотляла налитими дійками, з яких уже капало молоко.

Цього разу мама були схвильовані. Навпроти двору стояла за­пряжена конячиною бєдка. Я впізнав сільських начальників: голову колгоспу Порфирія (прізвище не запам'яталося, та й для чого пам'я­тати всяку гидоту?) – казали хуторяни: "якийсь приблуда з кацапщини" – і активіста з правління Семена Матюченка. Я догадався: при­їхали по корову.

А небо тепле й імлисте. Серпневе. Повновидий місяць висуває з-за гори Каїна і Авеля. У садах рожевіють дозріваючі яблука. На луках суцільним одноманітним гулом кумкають, квакають, скреко­чуть жаби. Йдуть повагом з паші корови. Господарі –в кого ще не усуспільнили худобу – стоять біля дворів, виглядають своїх годуваль­ниць. О, наше скитське, чудове надвечір'я!

Та в те надвечір'я було не до лірики. Защеміло мені біля серця. Наслухався ж бо нівроку страхів та жахів про грядущі колгоспи й комуни, куди, як пророчив одноногий солдат імперіялістичної війни Зінченко, заганятимуть силоміць, і спатимемо всією громадою під спільною ковдрою старі й малі, багаті й бідні "і середнячки також". Я при цьому нишкнув на печі, бо тата мого записали середняком. І їстимемо, казав Зінченко, з одного казана галушки усуспільнені. І нічого не матимемо свого, тільки "обще".

Товариші керівники й справді задумали недобре. Зіскочили з

бєдки й кинулися до Рябої з налигачами в руках. Залементували мама, здійняли руки до неба:

– О Боже! Праведний! Захисти нас. Чим діток годуватиму? Ми-хайлику, Колю, Андрійку! Не давайте нашу корівку. Відбивайтеся. Не бійтесь –дітей не зачеплять.

Ми, троє братиків, насправді оточили перелякану корову й захо­дилися кидати в нападників жмені пилюки. А її на дорозі по самі кісточки. Ми плакали й верещали на всю Іванівку.

Порфирій, лаючись, відступив, вийняв з кишені носовичок – бруд­ну ганчірку – й почав сякатися та чхати, а Матюченко напосідав, матюкався й хрипко кричав:

– Ах, ви куркульські виродки! Мене, красного партизана, обси­пати пилюкою?!! Та я вам голови поодкручую, як курчатам. Пере­давлю, як щенят, одним махом.

Розказували дядьки, збираючись вечорами в нашій хаті на лікнеп (мій батько проводив ліквідацію неписьменності), буцім-то цей Ма­тюченко за царя байдикував, днями пиячив у шинку, а в революцію зібрав банду й грабував заможних селян. Коли ж Україну окупували москалі за допомогою наших більшовиків і розігнали Центральну Раду, Семен Матюченко об'явив себе "красним партизаном" і запи­сався в партію.

Нарешті нападники дали задній хід. Умостившись на бєдці, Пор­фирій погрозив мамі нагайкою:

– Ти, контра, за ето атвєтішь! Совєцькая власть тєбє єтаво нє прастіт.

І-і-і... тільки курява знялася.

Ото ж ніч виявилась для нас тривожною. Тато цього нападу не бачили, бо ще пополудні пішли на роботу. Мама довго не могли заснути, ламала голову: як бути? А мені снився комунізм. Ніби я підкрадаюся до контори, а там... Боже Ти мій! Покотом лежать пу­заті, досита наїдені односельці й кожен тягне на себе ковдру. Вона, та ковдра, дуже мала: коли потягне Грицько Чумак, то в крайньої Хвеськи відкривається голий зад. Хвеська верещить і волочить ков­дру на себе. Тоді Грицько залишається під відкритим небом у чому мати народила. Обридло мені спостерігати їхню возню, і я звернув увагу на казан. Порфирій з Матюченком хазяйнують, підкладають у кострище дрова. У моїх руках довга шпичка, якою я виловлюю з юшки одну–однісіньку галушку, а вона тікає, все вислизає і показує мені дулю. Де взялася наша корівка, випила всю юшку, проковтну­ла галушку й зникла, майнувши в степ. Я побіг шукати її, проте, не знайшов.

Уранці мама розбудили нас раненько, сумовито сказали:

– Сьогодні, діточки мої, Рябу не поведемо на вигін. А ви хутень­ко вставайте, беріть мішки, візочок і нарвіть їй паші. Нехай поки що стоїть у сараї, бо ті анцихрести разом із камсою (так у нас обзивали комсомольців) заберуть нашу рятівничку. Якщо прийдуть, ви жаліб­ніше плачте й галасуйте.

Та минув день, два, три. Ніхто до нас не з'являвся. Татко повер­нулися зі станції. Трохи нас заспокоїли.

– Я, – каже, – залізничний працівник. Робочий кляс. Гегемон. Пролетаріят. Колгоспне начальство до нас не має ніякого права. Буду в області, зайду до Хатаєвича зі скаргою. Нас не чіпатимуть.

Вже тоді ми відали, хто такий Хатаєвич. Живе у великім городі і є найголовнішим начальником у нашому краї. Він є найбільший ко­муніст над усіма комуністами і над нами також. А пізніше я дізнав­ся: московська імперія змушувала всяких Хатаєвичів, Постишевих, Скрипників, Юрків Коцюбинських, старанних, "вірних ленінців", винищувати українську націю, як тепер винищують Чечню, а потім, замітаючи свої криваві сліди, порозстрілювала й тих катів. Чого ж можна чекати від хунти, яка у власній столиці, наче орда, палить з танків по Білому Дому, пускаючи кров своїх одноплеменників?

Нарешті нам обридло носити траву. Та й небезпека ніби минула. Знову наша Рябенька паслася на волі, а ми пастухували біля неї. Обнадієні татом, ми навіть посміливішали. Мишко, який вже п'ятий рік ходив до школи, написав на великому аркуші паперу вірш про "красного партизана", ще й карикатуру намалював. Уночі ми ту "контрреволюцію" приклеїли на колгоспній конторі. Ще й тепер па­м'ятаю одну строфу:

А Семен–бусурмен

Високо літає,

Набив с.ку об ломаку,

Тепер не сідає.

А через кілька днів матуся вбігли знадвору в хату. В руках чо­мусь тримали металеву занозину від старого ярма.

– Вони поїхали на толоку, – перелякано сказала. – Біжімо, Колю, туди.

Припікало серпневе сонце. Шмигали в нірки ховрашки, яких ми ще не встигли поїсти. Підпадьомкала в травах перепілка і висів у небі жайворін. Колгоспна череда усуспільнених сухоребрих корів на тирлі біля обчеського колодязя пережовувала жуйку. А я біг і не ми­лувався щедрою красою природи. Де ж Мишко? Де Ряба? Де колек­тивісти? Аж он вони. У Хоминому ярку. Вже ловлять нашу милень­ку. "Красний партизан" ухопив її за роги й намагається накинути мотузку, а вона жалібно реве, хвицяється ратицями, наче коняка. Сам голова колгоспу Порфирій учепився їй за хвіст, закручує його в ву­зол, аби зробити їй боляче, а карапузий комсомолець Митько Гузюватий щосили гамселить палицею по спині. Мишко присів на бугор­ку й плаче.

– Не руште! – закричали мама. – Не маєте права. Ось Гаврило поїде до самого Хатаєвича. Буде на вас скаржитись.

– Ухаді, кулацкій елемент! – озвірився Порфирій.

– Сам ти кулак. У нас тільки й добра, що корова. Не чіпай! – і мама вчепилися за налигач, потягнули до себе.

"Красний партизан" захекано крутив Рябій роги. Я та Мишко га­ласували й плакали, а комсомоліст–камса бігав навколо й агітував, що ми всі дурні затуркані хуторяни й не розуміємо, що в колективі щасливе, радісне й світле майбутнє під мудрим проводом батька і вчителя Сталіна, а ми самі собі чинимо зло. Та ось Порфирій одір­вався від коров'ячого хвоста, підбіг до мами й штовхнув її, аж маті­нка наша впали навзнак. Мені дуже шкода було мамцю, я розсердив­ся, де взялася в мені відвага, я став на її захист. Я відчув, як мої зуби вп'ялися в смердючу від тютюну Порфирієву руку. Він завив від болю, а я отримав страшенний удар по карку. В голові мені замакітрилось. Падаючи, ніби крізь туман, я побачив, як мама підхопилися з землі і замахнулись над головою голови занозою.

– Не руш дитину, кате! – почув я крізь дзвін у вухах.

Коли я трохи очухався, перед моїми очима вималювалась карти­на поразки нашої. Мама зі скрученими руками стояли з одного боку тачанки. Прив'язані й перелякані. З другого боку, налигана, крутила головою Ряба. На горі возсідав Порфирій. По обличчю з-під його картуза текла кров. Семен–бусурмен тягнув за повід коня.

– Но-о! Но-о! – підстьобував батогом і бурчав: – Єто вже терор. За єто розстріл. За єто пуля в лоб. Д-да-а... Хоть ти і женщина, ми в революцію таких пускали в расход. Р-раз-дать... – і ваших нєт.

А камса бив корову палицею. Підганяв.

Не пам'ятаю, що того дня я робив? Що казав? Я тільки уявив глибочезну кручу. Над кручею стоять мама в образі святої Магдалини з німбом над головою. Їх оточили червоноармійці з гвинтівками напоготові, чекаючи наказу комісара: "плі".

Дивно, але бусурмана не послухали. "Терористку" не розстріля­ли, а засудили на три роки. Повезли маму в той великий город, де командував найбільший у нашій області комуніст над усіма комуні­стами і над простими людьми. їздили тато до того начальника. Про­хали. Мовляв, не хотіла Оляна завдати голові шкоди, а вчинила те мимо своєї волі: дитину захищала. Не вбила ж, а тільки голову заче­пила. Малі дітлахи вдома голодні плачуть. І сказав той большовик: "Москва сльозам не вірить".

Коли вигребли все з дворів і хат, настала для селян голодна зима і ще голодніша весна. Поїли котів, пожерли собак, виловили з-під стріх горобців і... якщо комусь не до смаку слово "голодомор", я не буду його вживати. Теперішні комуняки і їхні підхолуйники, ті, котрі шкодять українській державі та з усіх сил пнуться знову втягнути нас до московської імперії, категорично й цинічно заперечують зло­чини своіх дідів і батьків. Голоду в Україні, мовляв, не було і не мог­ло бути. Так, як царські посіпаки твердили: "України, українців і української мови нема, не було й не могло бути".

А ми були, є й будемо завжди. Виморювали нас христопродавці голодом, але ми є й будемо. Струмить бо в душах наших Дажбожа сила.

Але про себе. Мама сиділи в тюрмі. Тато їздили в поїздки. Ми мерзли в холодній хаті. Та не опустили рук, смерті не піддалися. Йшли в поле. Вигрібали з-під снігу мишаки і їли всяке зерно, що запасли для себе миші. А весною ловили пастками й виливали (виганяли) водою з нірок ховрашків. Дуже смачне в них м'ясо. Тато привозили із поїздок, що мігли. А раз принесли пляшечку молока. Таких нам зварили галушок, молочних, яких я ніколи не їв ані до голодовки, ані після, вибачаюсь, голодомору.

Якось, коли в квітні трохи пригріло сонце, зазеленіла перша тра­вичка, палахнув на буграх горицвіт, я йшов з відром повз колгоспну череду виливати ховрахів. Наша рідна Рябенька побачила мене і при­бігла до мене, і поцілувала мене в голову, і я її обняв, і поцілував, і ласкаво погладив, і напоїв з обчеського колодязя. Бо ж вона мене любила і я її дуже любив. І ми обоє плакали. Вона стала худою й некрасивою. Ребра на ній повипинались, наче гармонія, а вим'я ви­сіло порожньою торбиною. Я витер їй сльози. І я сказав такі слова:

– Ми скучили за тобою, Рябенька. Нам дуже зле без тебе. А маму нашу засудили і повели до в'язниці. І ще їм лишилося мучитись два роки, чотири місяці й п'ятнадцять днів. Ми знаємо, як тобі важко в колгоспі. Боже, Боже! Що вони зробили з тобою! Але ми не в змозі тебе визволити. Терпи. Усі терплять. Не кажи ні коровам, ні бугаєві, ані телятам, що тобі погано, бо хтось заявить і тебе поведуть у вели­кий город, аж туди, де командує Хатаєвич та й заріжуть на м'ясо.

Може, вона й розуміла мою мову. Сум і туга печалились у її очах.

Тільки жайвір весело дзвенів у ясному небі.